Дмитро Вівчарюк: Я з дитинства не звик шикувати

Українського актора театру та кіно Дмитра Вівчарюка впізнають чимало українців. Його знають за ролями в українських серіалах (Козаки. Абсолютно брехлива історія), повнометражних фільмах (Довбуш, Веронські скарби). Багато хто бачив Дмитра у рекламних роликах на телебаченні чи на бордах. А ще серед його робіт – немало зіграних персонажів у театральних виставах. Нещодавно глядачі ICTV побачили актора у комедійній ролі в україномовному серіалі Юрчишини про непрості стосунки батьків з дорослими дітьми. Як актор виховує своїх дітей, що дарує синам і чому сам не отримував у дитинстві подарунки від батьків, яким чином залагоджує побутові сварки з дружиною і чому не вірить у стосунки без конфліктів – про ці та інші подробиці свого життя і нову роль Дмитро розповів Фактам ICTV. — Дімо, новий сезон Юрчишиних став оновленою версією, адже у ньому відбулося чимало змін? Другий сезон знімав інший режисер, і це уже дещо змінило історію: з’явився новий погляд, нові прийоми. До всього, знімали серіал після дворічної перерви, і це теж вплинуло на атмосферу. Ми ж, актори, теж трохи трансформувалися. А ще ввели нових персонажів, що перевернули всю історію з ніг на голову. Чого тільки варта мама Юрчишиних у виконанні Олі Сумської! — А ваш персонаж теж змінився? Мій Стасик у новому сезоні хоч і залишається поліцейським-бешкетником, та його трохи змінює кохання. З’явилась нова героїня – поліцейська Юля, яку зіграла Анютка Кошмал. З нею у мене прописаний невеличкий флірт (усміхається). Я намагався по-новому зіграти свого поліцейського Стасика. Він так само дещо кумедний, але тепер ще й романтичний інколи. — А ви самі наскільки романтик? Я родом з Привокзальної, Харківського шосе у Києві – такий хлопець з району. Маю підвішений язик, пацанські звички, але романтик я ще той – свою дружину-красуню зміг зачарувати. За всіма стандартами, ми не підходимо одне одному. Вона красуня, я не дуже – але ми якось побралися. Не скажу, що я прямо завойовував її, бігав за нею. Запропонував їй вийти заміж, вона погодилась. І ось уже 10 років душа в душу, нога в ногу (сміється). — За 10 років не було серйозних конфліктів у стосунках? Усіх цікавить, як же у них там все так добре. Бо ж не може так бути, мають же таргани якісь пробігати. Ну, слухайте… чого вартий тільки побут. Робота, дім – дім, робота. Ще й діти, і ти незчуєшся, як час пролітає. Ти трошки від цього нервуєш, дратуєшся. Але я намагаюсь ці емоції контролювати. Хоча, буває, можемо з дружиною одне на одного крикнути. Знаєте, коли в сім’ї взагалі немає ніяких сварок, значить, там десь криється брехня. Це звичайний життєвий досвід. — У вас як побут на стосунках позначається? Та різне буває. Наприклад, Оля втомлюється вдома, і ти з роботи приходиш насилу живий. А година ввечері, фактично, то ж весь ваш час на двох. Жінка пропонує посидіти разом, на що кажу: Ні, зайка, я хочу спати. Мені так хочеться побути разом, але ж сил немає, сон накриває. Ось вам побутова штука, здається. А насправді, косить стосунки. Оля ображається, я розумію, що не можу себе змушувати, бо завтра взагалі не встану. В мене постійно всі дні розписані, купа справ і трошки важкувато. — Як вдається владнати такі непорозуміння? Сісти, налити по бокалу вина червоного напівсолодкого або білого сухого. Зі смачним смердючим сиром (сміється). Влаштувати романтичну вечерю і все обговорити. За усі 10 років, навіть якщо ми сварилися, якщо щось збивало нас зі шляху, нам вдавалося знаходити важелі, щоб зробити наше життя кращим. Ми ж розуміємо, що нам це потрібно. Намагаємося поїхати кудись відпочити. Забити на все і виділити час для нас. В якесь село, або на море – будь-куди, аби тільки разом. — Їздите на відпочинок із дітьми чи удвох з дружиною? На море я малих воджу, щоб і світ побачити, і оздоровитися трошки. Але все-таки, інколи парам треба бути удвох. Дітей можна і на відстані любити (сміється). Коли ви щодня разом, важко. Треба давати мізкам відпочити. До всього, ти ж не завжди будеш з ними. Це треба також розуміти, і до цього я зараз приходжу. Але навіть думка про таке мене в піт кидає. — Думаєте, складно буде відпустити дітей у доросле життя? Навіть не це бентежить найбільше. Ти не завжди зможеш їх оберігати, контролювати. Взагалі, коли з’явилися діти, я став дуже відповідальним. Тому що раніше був трошки шарлатанчиком – жив для себе. Хоч і міг тоді дозволити собі речі, які зараз не можу собі дозволити. — Нещодавно у вашого сина був день народження. Що подарували? Захарчик у нас любить машинки, і ми з дружиною подарували йому Маквіна на пульті керування. Тачки – це улюблений мультик сина. Ще зовсім маленьким побачив його, і досі за сім років не розлюбив. А ще купив сину планшет. Хочу, щоб він призвичаювався до техніки, у неї все ж є свої переваги. Там є багато застосунків, де можна і писати, і малювати, і рахувати. Я розумію, що майбутнє за технологіями і треба дитині давати можливості в цьому розвиватися. Бо з часом він буде як біла ворона. Свого часу стилос замінила ручка, а зараз настав час, коли і їй на зміну приходить нове. Мені здається, що через років п’ять уже ніхто не буде писати у зошитах. Усі будуть вчитися на планшетах. — А ви у дитинстві які подарунки отримували? Ну, нас, по-перше, було шестеро в сім’ї. І подарунків мені в основному не дарували. Щоб шикувати на свята, такого в мене ніколи не було. Мама з татом просто накривали стіл ввечері, от і все. Інколи бабуся приносила 50 грн. То ж такі гроші були! Пам’ятаю, 50 копійок у комп’ютерному клубі година коштувала, а в мене така сума – що мільйонер (сміється). — А з друзями робили святкування? У мене день народження 28 вересня, коли вже всі ходили до школи, а не бігали на канікулах без діла. Тому я не святкував. Не пам’ятаю, щоб когось додому запрошував. До школи хіба приносив якісь цукерки, як прийнято було. Пам’ятаю, гуліверів накупиш, розкладеш по партах, потім усі приходять: О, клас! – радіють. Отак і святкували. Хоча у цьому є якась справжність. Це моє життя. Насправді, всі мільйонери повертаються до простого. Багатьох знаю дуже заможних людей, з якими збираємося на сцені, які живуть по-простому. Наприклад, з Гаріком Корогодським у театрі репетируємо, а потім ідемо вниз до буфету і їмо однакові зрази з капустою. Зрази, які готують у звичайній столовій. Хоча можемо їсти омари, хоч щодня. — То ви з дитинства не звикли шикувати? У мене в дитинстві все було по-простому. Пам’ятаю, зранку з’їв шматок хліба з маслом, випив якоїсь води і побіг надвір. А там жуєш грушки, яблука. Забіг до друзів – там тебе також нагодували. Так само, як і вони приходили до мене, могли щось перекусити. От весело було. Доношував шмотки за старшими братом і сестрою. Це дуже смішно, коли йдеш до школи в брюках, а під ними рейтузи сестри – бо вже ж холодно. — Не комплексували через це? Звичайно ж, соромно було. На фізкультурі треба переодягатися, а ти в рейтузах. А ти ж уже п’ятий клас, не годиться так ходити! Потім мода пішла на гелі для волосся Десь уже в 9 класі, пам’ятаю, йдеш до школи, нагелив голову, а вона мокра. Виходиш, а на вулиці мінус 2. Мама свариться: Шапку вдягни! Натягуєш ту шапку, потім у під’їзді знімаєш і знову нагелюєшся. Щоб бути красивим, щоб дівкам подобатись. А потім розумієш, яка це дурість – ганятися за якимись стандартами. Це ж якраз те, що суспільство нав’язує. Ми маємо бути якісь, щоб комусь подобатись. А треба просто бути собою. Читайте Юрчишины: почему стоит посмотреть премьеру нового сезона на ICTV ?>