Ділан Томас. Cвятий, який ось-ось упаде (A Saint About To Fall)

Cвятий, який ось-ось упаде

Святий, який ось-ось упаде.
Заплямовані рівнини висі вдарили й зруйнували
до поцілованого повітряного змія поділ його накидки.
На останній вуличній хвилі вихваляли розмотування –
пісня за скелею — плетеної з парчиної нитки
стіни дому його отця в пісках,
зникнення музичного суднобудування та дзвонів,
розкиданих, як справи у понеділок,
і добігаючий кінця
кашель годинника, який відміряє життя за лицями стрілок.
На ангельській етні останнього дзижчання пір’яного краю,
нога на вітряній п’яті в отворі полум’яної кулі
звеличувала свою все більше і більше зморщену зграю,
На вінчальному кінчику скирти біля калюж,
якими стали минулі дива винних колодязів,
співали голодні, швидкі небеса та,
згідно з пророцтвом, нарізали хліб Христа,
плюючись оцтом,
і всі лабіринти його лаврів і поголосу без меж
втілювалися у снарядах та полумінні пожеж.

Слава тріснула, мов блоха.
Сонцелисті священні свічкові ліси
добалакалися до одного співочого дерева
з недогризками чорних бруньок.
Солодкі човни з риб’ячими зябрами,
що як піхви клинок несуть кров у лихі часи,
дякуючи за підтримку п’явку та соломинку,
хилилися крізь море, затоплене краплею роси.
Твердінь висока впала разом з його падінням
і один тріснутий дзвін бив у залишки повітря.
Пробудися в мені, як повір’я — в моєму будинку,
в багнюці роздоріжжя сповнених клекоту берегів,
збитий з карболової міської головоломки в ліжко виразок
скуйовдженої основи знайомого,
як спільний вираз обличчя богів,
неба та величного коріння хмар, що п’ють з нього соки.
З химерної кімнати в розколотій хаті твій, з молоком у роті,
погляд на кислі потоки,
котрі повільно ховають милу вулицю, бачить на місці плоті
череп землі, колючий від війни, бо тій клятій таки вдалося
і мозок опалити, і волосся.

Вдарте у місто бомби уповільненої дії,
підніміть живі крокви барабанної перетинки,
киньте свій страх шматком каменю мимо блакиті
у притулок, в якому панують сутінки,
омитий сльозами іродів,
чиї мечі дісталися очей, що вже вбиті,
запасне серце під чужий перейшло устав,
а для агонії інші відкрито голодні вуста.
О, прокинься, щоб побачити, після благородного падіння,
як старе багно вилуплюється з нового ландшафту,
жахливе горе капає з рук та зі стиснутої губки чола,
подих затягується, наче болт крізь білу нафту
і чужинець входить залізом у тіло крила.
Криклива радість, що вражає схожу на відьму мошу
наступним залякує у грубе море тебе,
надміру ніжного, як на таку ношу,
і одним рухом великого пальця й сонця
перетворює краєвиди
галасливої арени для кориди,
де змагаються потужні й гострі,
на твій мовчазний і оточений дівчатами острів.

(Переклад — Ігор Касьяненко)

A Saint About To Fall

A saint about to fall,
The stained flats of heaven hit and razed
To the kissed kite hems of his shawl,
On the last street wave praised
The unwinding, song by rock,
Of the woven wall
Of his father’s house in the sands,
The vanishing of the musical ship-work and the chucked bells,
The wound-down cough of the blood-counting clock
Behind a face of hands,
On the angelic etna of the last whirring featherlands,
Wind-heeled foot in the hole of a fireball,
Hymned his shrivelling flock,
On the last rick’s tip by spilled wine-wells
Sang heaven hungry and the quick
Cut Christbread spitting vinegar and all
The mazes of his praise and envious tongue were worked in flames and shells.

Glory cracked like a flea.
The sun-leaved holy candlewoods
Drivelled down to one singeing tree
With a stub of black buds,
The sweet, fish-gilled boats bringing blood
Lurched through a scuttled sea
With a hold of leeches and straws,
Heaven fell with his fall and one crocked bell beat the left air.
O wake in me in my house in the mud
Of the crotch of the squawking shores,
Flicked from the carbolic city puzzle in a bed of sores
The scudding base of the familiar sky,
The lofty roots of the clouds.
From an odd room in a split house stare,
Milk in your mouth, at the sour floods
That bury the sweet street slowly, see
The skull of the earth is barbed with a war of burning brains and hair.

Strike in the time-bomb town,
Raise the live rafters of the eardrum,
Throw your fear a parcel of stone
Through the dark asylum,
Lapped among herods wail
As their blade marches in
That the eyes are already murdered,
The stocked heart is forced, and agony has another mouth to feed.
O wake to see, after a noble fall,
The old mud hatch again, the horrid
Woe drip from the dishrag hands and the pressed sponge of the forehead,
The breath draw back like a bolt through white oil
And a stranger enter like iron.
Cry joy that hits witchlike midwife second
Bullies into rough seas you so gentle
And makes with a flick of the thumb and sun
A thundering bullring of your silent and girl-circled island.

Читайте ще вірші Ділана Томаса тут: Ділан Томас. Вірші